VNews.com.ua

Гідність vs Лояльність. Чому не можна створити правильні інституції без правильних людей

Март 09
12:40 2020

Знаєте, в чому головна проблема української державності? Вона не в зеленських, авакових чи портнових. Вона в тому, що в цій державі майже не залишилось справжніх державників – тих, хто служить Україні та її народові, а не президенту, міністру, олігарху чи іншому сучасному феодалу. Саме цим держава відрізняється від мафії, де все тримається на особистій лояльності та безсуперечному виконанні наказів. Бо держава – це інституції. Інституції – це правила. Правила – це писане і неписане право. А служіння праву означає вміння іноді говорити своєму начальнику, від якого залежить твоя кар’єра і, статки, а іноді і саме життя, НІ.

В Америці ця традиція, на жаль, вмирає. Нещодавня спроба імпічменту Трампа продемонструвала, що у Вашингтоні панує політичний трайбалізм. Ідентифікація за принципом свій-чужий стала важливішою за факти, традиції та принципи. І тільки самотній голос сенатора-мормона Мітта Ромні нагадував, що такі звичаї панували у столиці США не завжди.

Річард Ніксон, 37-й Президент США, був справді крутим хлопцем, який зробив себе сам. Провівши дитинство та шкільні роки у невеличкому містечку Віттер у Каліфорнії в родині квакерів, які ростили п’ятьох своїх синів у суворих традиціях віри, Річард отримав блискучу юридичну освіту в Дюкському університеті за два роки до початку Другої світової. Два роки Ніксон домагався руки своєї майбутньої жінки і таки досяг свого, після чого молода пара перебралася до Вашингтону, де майбутній президент отримав свої першу посаду на держслужбі.

Маючи право на звільнення від військового обов’язку і як квакер за народженням і як держслужбовець, Ніксон 1942 року просить призвати його на службу до флоту і вже у червні він одягає форму ВМС США. Через рік він починає приймати безпосередню участь в бойових діях на Тихому океані. Служба у флоті тривала до 1946-го року, коли він звільнився в запас і почав активну політичну кар’єру. За свою службу нагороджений п’ятьма медалями.

Вже 1947-го він стає конгресменом від Каліфорнії, в 1950-му – сенатором, а в 1953 – віце-президентом Дуайта Ейзенхауера, колишнього головнокомандувача сил Антигітлерівської коаліції в Європі. На цій посаді Ніксон пропрацював два терміни Ейзенхауера у Білому домі, до початку 1961 року. Але вже 1960-го наш герой вперше спробував свої сили у президентських перегонах, але програв Джону Кенеді. 1962 року Ніксон знову програє вибори – цього разу губернатора Каліфорнії. 1968 року 36-й віце-президент таки виграв президентські вибори, причому з більш ніж переконливим рахунком.

Загалом президенство Ніксона було однозначно успішним. Він завершив вкрай непопулярну у США В’єтнамську війну, встановив відносини з комуністичним Китаєм, став перешим американським президентом після Рузвельта, хто відвідав Радянський Союз і домовився з Брежнєвим про «розрядку». Воднораз в Чилі адміністрація Ніксона сприяла усуненню від влади соціаліста Альєнде і встановленню диктатури Піночета. Такий перелік досягнень здасться природнім, якщо згадати, що головним радником 37 президента з питань зовнішньої політики був Генрі Кіссенджер, який досі залишається одним зі світових гуру у цій сфері.

Під час президенства Ніксона американці висадились на Місяці. Не дивно, що на виборах 1972 року Ніксон буквально розгромив демократа Макговерна, який переміг лише в столиці та у Массачусетсі. Але того ж року трапилась подія, яка вартувала Ніксону президенства – Вотергейт. Саме Вотергейт став тестом для американської державності і відповів на питання, що для американської юридичної еліти важливіше: відданість лідеру та кар’єрні перспективи чи стандарти професії та власна гідність.

Скандал почався за чотири місяці до президентських виборів 1972 року з затримання у штаб-квартирі кандидата в президенти від Демократичної партії п’яти чоловік, які налаштовували апаратуру для таємного прослуховування офісу, і за деякими даними фотографували конфіденційні документи демократів. Наступного року суд виніс обвинувальний вирок «водопровідникам», як охрестили в американській пресі затриманих на гарячому осіб, а також визнав консультанта Білого дому Говарда Ганта «технічним» організатором прослуховування й засудив його до 33 місяців ув’язнення.

Ключовим у справі стало питання, чи було прослуховування організовано за прямою вказівкою чи бодай за згодою Ніксона чи ні. Дізнатись це можна було тільки із записів розмов президента зі своїми помічниками, які від часів Ейзенхауера в обов’язковому порядку здійснюються в Білому домі. Аби скинути політичний баласт, Ніксон навесні 1973-го звільняє низку осіб з свого найближчого оточення, причетного, як з’ясувалось згодом, до організації незаконного прослуховування демократів, а також призначає новим Генеральним прокурором Еліота Річардсона та уповноважує його призначити незалежного прокурора у справі Вотергейта. Таким спеціальним прокурором стає Арчібальд Кокс.

І звідси починається найбільш цікаве. Після того, як працівник Білого дому Александер Баттерфілд під присягою засвідчив, що в Овальному кабінеті ведеться запис усіх розмов президента, прокурор Кокс миттєво надіслав президентської адміністрації запит на витребування цих плівок. Ніксон, пославшись на президентський імунітет від судового переслідування, відмовив у наданні записів і наказав Коксу відкликати його запит. Кокс відмовився це робити.

Після того, як прокурор Кокс відмовився виконати прямий президентський наказ, Ніксон наказав Генеральному прокуророві Елліоту Річардсону звільнити Кокса. Річардсон на знак протесту подав заяву про відставку. Ніксон негайно задовільнив відставку Рідчарсона і наказав його заступникові Вільяму Ракелсхаусу, що автоматично став в.о. генпрокурора, звільнити Кокса. Ракелсхаус також відмовився звільняти Кокса і подав президентові заяву про відставку. І тільки генеральний солісітор Роберт Борк погодився виконати наказ Ніксона. (Пізніше вже Рейган подавав Борка на затвердження суддею Верховного суду США до Сенату, але Сенат відмовився робити Борка суддею).

Під тиском громадськості Ніксон наказав Борку призначити нового спеціального прокурора у справі Вотергейту. Цим прокурором став Леон Яворскі, відомий своїм переслідуванням нацистів у повоєнній Німеччині. І попри долю Річардсона, Рукелхауза та Кокса, Яворскі знову видав наказ про витребування записів президентських розмов, що могли стосуватись Вотергейту. Ніксон навідріз відмовлявся. Справа сягнула Верховного суду. І тільки в липні 1974 року у одностайному рішенні служителі Феміди зобов’язали Президента надати плівки спеціальному прокурору.

Загнаний в кут Ніксон погодився виконати рішення суду (хоча у Пентагона вже були розроблені плани щодо запровадження військового стану на території США у разі розгортання конституційної кризи. Але Ніксон, загнаний в кут, не ризикнув йти на пряму конфронтацію з головним судом країни і оприлюднив плівки. Після цього добровільна відставка з поста президента залишалась для нього єдиним можливим шляхом уникнути імпічменту і кримінального переслідування у майбутньому. Почеркознавча експертиза свідчить, що останні місяці в Білому домі Ніксон майже безпробудно пив…

А тепер давайте уявимо, чи був би покараний популярний президент, якщо б ціла низка високопоставлених лоєрів не пожертвувала своєю гідністю, а не своєю кар’єрою? Запам’ятайте ці імена:

— Елліот Річардсон (Elliot Richardson), генеральний прокурор США;

— Вільям Ракелсхаус (William Ruckelshaus ), заступник генерального прокурора США;

— Арчібальд Кокс (Archibald Cox), спеціальний прокурор у справі Вотергейта;

— Леон Яворскі (Leon Jawoski), спеціальний прокурор у справі Вотергейта;

— вісім суддів Верховного суду США, що винесли рішення у справі United States v. Nixon.

Цим людям напевно нелегко було обирати між честю та кар’єрою, гідністю та страхом, лояльністю конкретному президентові (який, до речі, призначив частину суддів ВС США, що ухвалювали рішення проти нього) та відданістю Америці. Але вони своє рішення ухвалили. І тому США – велика країна, в якій «верховенство права» — не порожній звук.

Оскільки в новітній українській історії з такими прикладами не густо, а на юридичному Олімпі панує аморальність, непрофесійність та сервілізм, українським правникам (та іншим держслужбовцям) залишається брати приклад з американських лоєрів. Правильні інституції можуть створити тільки правильні люди. І саме з цими людьми у нас в державі критичний дефіцит.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook

Сообщение Гідність vs Лояльність. Чому не можна створити правильні інституції без правильних людей появились сначала на ХВИЛЯ.

Share

Статьи по теме

Последние новости

Сергей Кивалов не нашел себя в списках избирателей на участке, где голосует уже 25 лет

Читать всю статью