Геллі Беррі навряд чи потребує представлення. Єдина темношкіра актриса в історії, якій вдалося завоювати «Оскар» за виконання головної ролі (драма «Бал монстрів»), лауреат премій «Золотий глобус» та «Еммі», а також низки інших престижних кінонагород у свої 55 років залишається однією з найяскравіших зірок Голлівуду.

Наприкінці січня акторка дала відверте інтерв’ю американському виданню AARP. Розмова з журналісткою Наташею Стойнофф відбувалася у Zoom через пандемію коронавірусу. Беррі вийшла на зв’язок увечері — після напруженого дня, заповненого зйомками, різними зустрічами та, звичайно, сімейними справами, адже вона ще й мати двох дітей.

Геллі встигла переодягнутися у зручний м’який зелений светр, зняти макіяж і розташуватися серед безлічі тропічних рослин, у яких потопає її будинок у Лос-Анджелесі. Розмова розпочалася з обговорення фільму «Синці» (в Інтернеті зустрічається під назвою «Удари»), який став режисерським дебютом Беррі. У ньому вона зіграла жінку, яка займається змішаними єдиноборствами (MMA).

«Я виросла в Клівленді, батько чорний, біла мати. Батько був алкоголіком та бив маму. І я це бачила»

— Геллі, зізнаюся, я подивилася твій фільм на одному подиху! Розплакалася там, де бойфренд притиснув героїню до стіни й почав бити, а її маленький син бачить цей жах. Упевнена, багатьох жінок ця сцена зачепить так само, як мене!

— Я знаю. На жаль, мені самій довелося кілька разів пережити таке. Спочатку у дитинстві. Потім, коли я сама стала матір’ю. Я виросла в Клівленді, батько чорний, біла мати. Батько був алкоголіком та бив маму. І я це бачила. Мама не витримала знущань і пішла від нього, коли мені було чотири. Вона працювала медсестрою у психіатричній лікарні. Та ще робота! Але мама не скаржилася. Вона робила все, щоб я та моя старша сестра росли нормально. Однак ти можеш уявити, що їй, матері-одиначці з двома доньками-мулатками, довелося пережити. Тоді були зовсім інші часи. Але мама виявила неймовірну силу волі, її ніщо не могло зламати.

— Як і її дочок.

— Вона нас так виховала. Я на відмінно закінчила школу. Встигала і добре вчитися, і брати участь у конкурсах краси, і навіть перемагати у них. Мені й досі приємно усвідомлювати, що саме мене обрали королевою випускного балу. Після школи я вступила до коледжу в Клівленді. До речі, мала намір навчатися на журналістському відділенні. Але потім прийняла рішення, все покинула і вирушила до Нью-Йорка з мрією стати акторкою. Це було у 1989 році.

— І вже за два роки отримала свою першу роль у фільмі. Та ще й у самого Спайка Лі!

— Так, тільки там також була цікава історія. Мене пробували на роль досвідченої в усіх сенсах дружини, а я хотіла зіграти повію під кокаїном. Дебют у Лі відкрив для мене двері багатьох студій. У 1999 році мені пощастило зіграти в телефільмі «Познайомтесь із Дороті Дендрідж» цю знамениту акторку, першу афроамериканку, яку висунули на премію «Оскар».
Кадр з фільму «Познайомтесь із Дороті Дендрідж»

— Пророча роль для тебе, чи не так? Своєрідний знак долі.

— Я вірю у долю. Але я також вірю в те, що ми не повинні сидіти склавши руки в очікуванні, коли відбудеться накреслене долею. Саме собою нічого не станеться. Потрібно ворушитись, щоб доля реалізувала свої плани на тебе.

— Роль Дороті Дендрідж принесла тобі «Еммі» та «Золотий глобус». А через два роки ти отримала свій «Оскар» за «Бал монстрів». Ти зіграла у фільмі жінку, чоловіка якої стратили за вбивство.

— Так, «Оскар» дуже дорогий для мене. Я бережу його у себе в спальні. Не люблю показувати його гостям.
За роль у фільмі «Бал монстрів» Геллі Беррі отримала «Оскар» (кадр з фільму)

— Відразу після «Балу монстрів» ти зіграла в цілій купі комерційно успішних фільмів. Це і «Люди Ікс», і «Джон Вік», і, звичайно, дівчина Бонда в «Помри, але не зараз».

— Це було чудово, такі фільми приносять гарні гроші. Але я продовжувала шукати глибші, цікавіші, драматичніші ролі. А це непросто. На четвертому десятку я була сфокусована на своїй кар’єрі, але також було бажання стати матір’ю. Я відчувала, що упускаю в житті щось дуже важливе. На п’ятому десятку зробила перерву та зосередилася на материнських обов’язках, на вихованні дітей. Але мені хотілося повернутись до роботи. І тільки зараз, як на мене, я навчилася поєднувати роботу та сім’ю. «Синці», сподіваюся, стали новим важливим етапом у моєму житті. Шостий десяток… У мене, нарешті, є все, чого я так хотіла, — діти, кар’єра, справжнє кохання. Вперше у житті в моєму моторі працюють усі циліндри. І я не маю наміру зменшувати оберти.

«Все сталося, як передбачив мені шаман»

— Скажи, чи був якийсь конкретний момент, який змусив тебе переглянути погляди на життя, кар’єру, сім’ю, кохання?

— Був. Це сталося у 2017 році в Індії під час чотиригодинного сеансу медитації на пляжі під проводом місцевого шамана. Я побачила його ауру. І шаман сказав, що тепер мені відкриються з нового боку звичні для мене речі. Я бачитиму їх ясніше, чіткіше, це допоможе мені рухатися вперед, але від мене буде потрібна дія. Не реагувати на те, що відбувається зі мною, як було раніше, вже не вдасться. І він мав рацію. Після повернення в Лос-Анджелес я насамперед звільнила свого агента, який пропонував мені протягом кількох років одні й ті самі ролі, написані немов під копірку сценарії. Я сказала, що більше не хочу миритися з цим. І що запропонував мені новий агент? Перший сценарій, який я отримала від нього, — «Синці»! Цей проєкт змінив все моє життя на всіх рівнях. Він дав мені сили. У сценарії я побачила стільки всього глибоко особистого, що відбувалося саме зі мною. Побачила це чітко та ясно, як казав шаман. З того часу я так і живу. Все хороше, що відбувається зі мною зараз, почалося з того моменту в Індії. Він допоміг мені взяти моє життя під контроль зовсім в іншому ключі.

— Чому ти вирішила не лише зіграти у «Синцях», а й зняти цей фільм?

— Я давно хотіла спробувати себе як режисер. І представники цієї професії, яких я поважаю, думка яких важлива для мене, не раз говорили: «Для режисерського дебюту вибирай щось таке, що ти любиш і на чому розумієшся». Щойно я прочитала сценарій, зрозуміла: це моя історія. І я вмираю від бажання розповісти її глядачам.

У цій історії було все, що мені добре відомо. По-перше, домашнє насильство. Я вже розповідала сьогодні про батька. Досі відчуваю той жах, який відчувала маленька дівчинка, коли він бив маму. І я знаю, наскільки безпорадними та беззахисними почуваються такі діти. А ще я чудово знаю, наскільки приниженою почувається жінка, яку б’є співмешканець у присутності її дітей.

— І тобі вдалося передати все це на екрані, запевняю тебе.

— Хтось, побачивши ці сцени у фільмі, скаже: «Це жахливо, але це вигадка. Так не буває». Я тільки рада за цю людину. Це означає, що їй не довелося стикатися з цим жахом у реальному житті. А для мене це було нормою в ранньому дитинстві, потім було нормою, коли я припустилася помилки й почала жити з чоловіком, який вважав, що він має повне право підіймати руку на жінку. І я не побоялася показати цю правду. Я мусила зробити це, бо сотні тисяч жінок і сьогодні страждають від домашнього насильства.

— Як ти тепер ставишся до своєї мами? Адже буває, що той, хто страждав у дитинстві від подібних стосунків, звинувачує потім матір, бо вона була надто слабкою, щоб покласти край насильству.

— Моя мама одна з найсильніших жінок, яких я знаю. Біла жінка з двома темношкірими дітьми залишилася сама. Деякі з її родичів не бажали спілкуватися з нею. А родичі чоловіка її просто ненавиділи. Вони були впевнені, що вона мала терпіти будь-які його витівки. І їй доводилося боротись одній, працювати, терпіти несправедливість, рухатися вперед, не здаватися. Деколи це було неможливо, але не для мами. І не має значення, що вона говорила. Найважливіше те, що вона робила. Робила для нас із сестрою. Упевнена, що наполегливість та впертість я успадкувала від мами. І я знаю, що діти бачать усе, що я роблю. Я можу розповідати їм будь-які казки, намагатися прикрашати те, що відбувається. Вони запам’ятають не мої слова, а вчинки. Тільки з появою у нас дітей ми розуміємо, що наші батьки не були ідеальними. Вони припускалися помилок. І ми починаємо шанувати їх. Тому що самі робимо помилки. І розуміємо, що вони, наші батьки, прагнули зробити все, що було в їхніх силах, для нас.

Читайте також: «Хочу бути Джорджем Клуні, який продає текілу й каву»: Бен Аффлек розповів Метту Деймону про свої фільми та стосунки з Дженніфер Лопес

«Я вже не можу обходитися без ендорфіну. Іноді так хочеться комусь добряче надерти зад!»

— Як ти справляєшся з ролями, які вимагають підвищеного фізичного навантаження? Я говорю про фільми «Люди Ікс», «Джон Уік», тепер ось «Синці». Ця стрічка взагалі змусила тебе зайнятися єдиноборствами.

— Так, я зайнялася джіу-джитсу, дзюдо, тхеквондо, кікбоксингом, тайським боксом. Довелося згадати й бразильську капоейру, яку опанувала, коли знімалася у фільмі «Жінка-кішка» у 2004 році. Маю сказати, що для мене всі ці удари, поштовхи, болючі прийоми завжди були цікаві. Ба більше, вони важливі для мого гарного фізичного та психічного стану. У жінок, як і у чоловіків, усередині часто накопичується гнів, агресивність, смуток від розчарувань. Цим емоціям потрібен вихід. І я знайшла його у фізичних навантаженнях, у єдиноборствах. Заняття до поту заряджають мене здоровою енергією. Я вже не можу обходитися без ендорфіну. Іноді так хочеться комусь добряче надерти зад!

Грати Джекі Джастіс із «Синців» було непросто. Як ще я могла переконати глядачів у тому, що моя героїня — боєць світового рівня? Дублерка мене не влаштовувала. А на екрані все мало виглядати максимально реалістично. Як я вже сказала, мені подобається спорт. В юності я займалася гімнастикою. Але тут було зовсім інше. Це не просто тренування. Це — боротьба. І мені завжди здавалося, що я не допрацьовую до кінця. Кожне тренування прагнула продовжити ще бодай на пів години. Мені хотілося дізнатися щось нове, відпрацювати новий прийом, удар. Останній бій у фільмі — дуже важливий кульмінаційний епізод. Мою суперницю зіграла Валентина Шевченко. Вона чинна чемпіонка MMA! І вона справжній звір. В хорошому сенсі. Я мала виглядати гідно в сутичці з нею. Під час зйомок цього бою я зламала два ребра. Більшу частину бою ми зняли, на щастя, до того, як я отримала травму. І лише у кількох невеликих фрагментах бою там не я, а дублерка.
“Мою суперницю зіграла Валентина Шевченко. Вона чинна чемпіонка MMA! Я мала виглядати гідно в сутичці з нею”, — розповідає Геллі Беррі (кадр з фільму “Синці”)

«Нагорода Американської кіноакадемії, хоч би якою цінною вона не була, не змінила мою кар’єру»

— Чи важко поєднувати режисерську роботу з акторською?

— Ще ніколи я не працювала так завзято, щоб переконати людей, що я можу зняти фільм! Я говорю зараз про продюсерів. Йдеться не лише про мене. Мені довірилися десятки інших людей. Вони залежать від мене. Якщо я провалюся, вони залишаться без роботи, без грошей. Деколи у мене опускалися руки. З’являлося відчуття, що я не впораюсь з усім цим — режисурою, акторською грою, монтажем. Я не знала, за що хапатися. Але змушувала себе зібратися та продовжувати. Бо від мене залежать інші.І мені здається, що я не провалилася як режисерка. Чому я дуже радію. Робота над фільмом тривала два з половиною роки. Найважчими виявилися не зйомки, а монтаж! Я дивилася на купу відзнятого матеріалу і з жахом думала: «Господи! І як мені тепер звести все це в одне ціле?!»

— Але ж тобі вдалося! «Синці» майже місяць утримували перше місце в рейтингу найпопулярніших фільмів на Netflix. Ти можеш розкрити секрет? Ця стримінгова компанія підписала з тобою контракт?

— Так! Вони дають гроші на кілька фільмів, в яких я гратиму і які зніматиму як режисер або продюсер.

— Вітаю! «Синці», попри те, що це фільм про змішані єдиноборства, вийшли дуже жіночою картиною. Як тобі це вдалося?

— Я пішла на це навмисно. Мені хотілося показати глядачам історію жінки. Адже вона така і є насправді. Щоб усе вийшло, я намагалася залучити до роботи над стрічкою якомога більше жінок. Навіть саундтрек весь складається з пісень, які виконують жінки. І музику написала також жінка. Дизайнери, гримери, костюмери — усі жінки. І це чудово.

— Двадцять років тому ти отримала «Оскар». З того часу твій успіх не вдалося повторити в номінації «Найкраща акторка» жодній темношкірій. Це свідчення того, що в Голлівуді нічого не змінюється у сенсі расової рівності?

— Ні. Прогрес очевидний. Я сказала б, відбулися зміни на всі 100 відсотків. Двадцять років тому на великому екрані та на телебаченні не було стільки кольорових, як сьогодні. І все ж таки я дуже хочу, щоб інші темношкірі актриси теж завоювали «Оскар». Від щирого серця бажаю їм цього. Достойних акторок вистачає — Віола Девіс, Ліна Уейт, Ава Дюверней. Я можу ще довго продовжувати цей перелік. Кольорові жінки заслуговують на визнання й нагороди. Але ж не всі завойовують «Оскар», або золоті медалі на Олімпіаді, або чемпіонські пояси MMA. Однак це зовсім не означає, що за ці трофеї не слід боротися. Або що ти їх ніколи не отримаєш. Якщо так думати, то взагалі немає сенсу чимось займатися. Ніхто не знає, який фільм, який бій, який турнір принесе тобі успіх. І справа зовсім не в кольорі твоєї шкіри чи статевій приналежності. Скажу більше, нагорода Американської кіноакадемії, хоч би якою цінною вона не була, не змінила мою кар’єру. Через тиждень після вручення «Оскара» біля мого будинку не стояла вантажівка з новими сценаріями. Усі 20 років, що минули з того дня, мені, як і раніше, доводиться важко працювати й самій створювати для себе нові можливості.
«Усі 20 років, що минули з того дня, як я отримала «Оскар», мені, як і раніше, доводиться важко працювати й самій створювати для себе нові можливості», — говорить Беррі (фото www.aarp.org)

Читайте також: Жінка-кішка: 54-річна Хеллі Беррі вразила стрункою фігурою у леопардовому боді і чоботях

«Раптом прирікаєш себе на життя з чоловіком лише тому, що він добре цілується. Підсумок? Десять років втрачено»

— Якщо не заперечуєш, хотіла б поговорити про твоє особисте життя. Твої стосунки з чоловіками не можна було назвати щасливими. Іноді тобі доводилося з’ясовувати їх публічно. Але сьогодні, здається, у тебе все гаразд?

— Жінки зациклені на стосунках. Ми хочемо, щоб вони були бездоганними. Якщо щось не ладнається, ми прагнемо все виправити. А коли не виходить, часто кидаємося з головою у нові стосунки, щоб залікувати рани, завдані попередньою невдачею. Але нічого не змінюється. Тому що ми робимо ті самі помилки й ніколи не намагаємося подумати насамперед про себе. Феромони беруть гору над розумом. Тіло хоче того, чого воно завжди хоче, і мозок підкоряється цим вимогам. Але все має бути навпаки. Мозок повинен вести за собою тіло. В результаті раптом прирікаєш себе на життя з чоловіком лише тому, що він добре цілується. Підсумок? Десять років втрачено.

Що відбувається у моєму житті зараз? Я закохалась. Його звуть Ван Хант. Він музикант. Зрозуміти, що у нас все серйозно, допоміг ковід. Через пандемію ми чотири місяці спілкувалися лише телефоном. Не було фізичного зв’язку, розумієш? Тільки наші мізки були пов’язані. Саме мізки зрештою дали нашим тілам команду. Таке зі мною вперше. Ми розмовляли годинами. А потім знову розмовляли. І нам не набридло. Я закохалася в його розум, його манеру розмовляти. І зрозуміла: він мені справді подобається. Тому я вірю, що знайшла того самого чоловіка. Я закохалася в нього ще перед тим, як зустрілася з ним. Все настільки серйозно, що ми вже мали весільну церемонію. Ми обмінялися клятвами вірності. Церемонію провів на задньому сидінні машини мій син Масео (Геллі Беррі народила Масео у жовтні 2013 року, одружившись з актором Олів’є Мартінесом. — Ред.). Він сам захотів це зробити. Думаю, він побачив, що я справді щаслива. Масео так і сказав: «Це добре, мамо. Мені подобається. Я також щасливий».

Це був такий зворушливий момент для всіх. Я, звичайно, розплакалася. Ван ледве стримував сльози. Навіть Масео зрозумів: він сказав щось дуже важливе. Важливе для нас усіх. Маю двох дітей від різних чоловіків. Ван має сина. Така ось сучасна сім’я, і я як мати повинна дбати про те, щоб рішення, які я приймаю, були схвалені моїми дітьми та не зашкодили їм.

— У тебе двоє дітей. Налі 13 років. Її батько — Габріель Обрі. Масео вісім років. Його батько — Олів’є Мартінес. Що змінило в тобі материнство?

— Мої діти стали для мене головними вчителями. Поки цей світ не змусив їх мовчати, вони кажуть правду, кажуть, що думають. І ми, дорослі, чуємо з їхніх вуст багато важливого про нас самих. А ще про світ, у якому живемо, лише з їхньої точки зору, так, як діти бачать його. Я слухаю моїх дітей і багато чого вчуся. Навіть коли вони сперечаються або сваряться. Я дізнаюся так багато з того, що вони вже знають, а чого вони ще не знають. Нала народилася того року, коли Обама став президентом. І для неї чорний президент у США цілком звична річ. Коли я висловлювала своє захоплення у зв’язку з тим, що Камала Гарріс стала віцепрезидентом, Нала не могла зрозуміти, чому це викликало у мене такі почуття. І я сказала дочці, що пам’ятаю час, коли навіть уявити подібне у нашій країні було неможливо. «Ти про що? У нас завжди був Барак Обама», — відповіла вона. А я її виправила: «Ні, це в тебе завжди був Барак Обама».

— Ти виглядаєш неймовірно. На твоєму вебсайті Rē-spin ти розповідаєш про «вічну красу», яка не підвладна віку. Що ти б сказала жінкам, яких непокоїть прихід старості?

— Ми всі старіємо. Наша шкіра стає зморшкуватою, наш зовнішній вигляд змінюється. І я також бачу всі ці зміни на моєму обличчі та на моєму тілі. Але не думаймо, що на цьому все закінчується. Справжня краса завжди глибша, ніж фізична. Фізична з часом згасає, але я відмовляюся перетворюватися на когось, хто у будь-який спосіб намагається зберегти молодим своє обличчя і забуває про те, що бути красивою — це зовсім інше. Краса — це те, як ти живеш, як розпоряджаєшся своїм життям, як підтримуєш інших, як зміцнюєш свої дух і тіло. Найкрасивіші люди світяться зсередини. Жінкам часто кажуть, що з настанням певного віку вони втрачають свою цінність та привабливість. Я так не думаю. Суспільство має ставитися до нас, як дорогоцінного каміння. Тому що з віком ми стаємо лише ціннішими.

Читайте також: «Боліло так, що я не могла рухатися, була прикута до ліжка»: відверте інтерв’ю Дженніфер Еністон

Переклад Ігоря КОЗЛОВА, «ФАКТИ» (оригінал Natasha Stoynoff / AARP)

Фото в заголовку: www.aarp.org
184
Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook
та Twitter