«Проблеми, з якими ми стикалися до початку повномасштабної війни, — це пил»

— Яким ви пам’ятаєте ранок 24 лютого 2022 року і що тоді у вас змінилося назавжди?ВІДЕО ДНЯ

— Це був ранок, який я запам’ятаю назавжди. Я прокинулася від того, що моя мама увірвалася до кімнати зі словами, що почалася війна. Пам’ятаю, як ми щодня рахували, скільки триває повномасштабне вторгнення, і відмовлялися вірити, що це може тривати роками. Війна змусила багатьох одразу подорослішати, взяти відповідальність не лише за своє життя, а й за інших. Вона назавжди змінила багато речей. Ми втратили бізнес, місця мого дитинства були окуповані, мої рідні перебували під загрозою, як і життя всіх українців. Пам’ятаю, як ми виїжджали за кордон після того, як почули вибухи біля нашого дому. Батько проводжав нас до кордону, і я ніколи не бачила в його очах стільки болю та невідомості. За кермом була моя мама — вперше в житті вона виїжджала за межі міста. В її очах був страх, хоча вона його не показувала. Я відчувала, наскільки їй важко.

— Як війна за ці чотири роки змінила вас як людину і як артистку?

— Війна навчила мене бути пильнішою до себе та своїх рідних. Вона змінила цінності та дала зрозуміти, що ми не приділяємо достатньо уваги важливому і далі бігаємо в пошуках вигаданого щастя, хоча все це в нас уже є: наші рідні, наш дім і наш спокій. Зараз, коли рідні на великій відстані несуть свою службу на фронті, ми відчуваємо, що таке страх більше не побачити близького. І все решта стає неважливим. Проблеми, з якими ми стикалися до початку повномасштабної війни, — це пил. Я усвідомила, що все, у що ти вкладав роки зусиль, може зникнути в одну мить. Людина, з якою ти ще вчора сміявся, сьогодні може стати спогадом — і ти більше ніколи її не побачиш, лише на фото. Або зруйновані мрії людей, їхні бізнеси, над якими вони працювали роками, як і моя сім’я, яка в одну мить практично все втратила.

Щодо творчості — вона теж змінилася. На цей, четвертий, рік зникло багатьом знайоме відчуття «не на часі», його замінило відчуття потреби — діяти, творити й проживати це життя. За ці роки я зі своєю командою зробила багато музики в різних стилях, навіть записала спільний дует з українським репером, а зараз розпочала новий напрямок в електропоп-стилі. Я виступала для людей, таким чином морально допомагала іншим і закривала збори для наших героїв. Творчість — це мій якір, який допомагає втриматися.

— Як, на вашу думку, змінилася Україна та українська музика за цей час?

— Війна стала каталізатором змін. Тепер світ знає, що Україна — це окрема, самодостатня країна зі своїми чіткими межами, власною мовою, культурою, митцями — зі своєю самоідентичністю. Ми розвинули відчуття відповідальності й зрозуміли, що наші особисті рішення мають значення не лише для нас, а й для інших. Те, що ти дивишся, що слухаєш, кого підтримуєш і якою мовою розмовляєш, — усе це важливо для нашого майбутнього. Ми стали частіше пишатися нашими українськими митцями і, що важливо, нарешті помічати їх. Звісно, у нас ще багато роботи, але я пишаюся нами й тим, як ми, українці, хоробро стоїмо. В нас відбувся стрімкий розвиток у творчій індустрії. Адже часто в стані зневіри ми звертаємося до того, що робить нас людьми, — до творчості. Це місце, де ми можемо відчувати й проживати. Люди почали більше звертатися до музики, театру, живопису, моди та інших сфер як до шляху повернення до свого коріння.

— Яка особиста історія — з вами чи вашими близькими — найсильніше пов’язана з війною і досі болить або надихає?

— Те, що назавжди залишить після себе війна, — це втрати. Під час повномасштабного вторгнення зникли безвісти двоє близьких людей з нашої родини, які гідно обороняли нашу країну на фронті. Це жахливо, боляче й несправедливо усвідомлювати, скільки таких втрат переживають українські сім’ї. Окрім невідомості за рідних, війна жорстоко забрала і два будинки на Херсонщині: будинок моєї сім’ї та будинок мого дідуся з бабусею. Це більше ніж стіни — це місце, де тривало життя і зберігалися спогади. Так само і втрата бізнесу, над яким мої батьки працювали близько 20 років, — і були змушені починати все з нуля.

Якщо шукати те, що надихнуло, — це зустріч із родиною, з якою, якби не війна, можливо, я б ніколи не побачилася наживо. А ще — це переїзд дідуся з Херсонщини до нас на Львівщину. Зараз йому 94 роки, і я ніколи не думала, що життя може обернутися так, що в такому віці дідусь житиме з нами. Це можливість не покинути те, що є частиною мене, — творчість. І за її допомогою допомагати й іншим знаходити в собі сили.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з режисеркою та небінарною персоною Антоніною Романовою про чотири роки служби в армії.
178
Читайте нас у Facebook