Останні декілька років в середовищі українських інтелектуалів жвавого обговорення набула тема формування центристського політичного проекту, який би був здатен запропонувати універсальну для більшості громадян країни концепцію політичного, соціально-економічного та гуманітарного розвитку держави.

Приводом для актуалізації такої дискусії стали причини як внутрішнього так і зовнішнього характеру. Президентські та парламентські вибори 2019 року продемонстрували, що існуючі на даний момент концепти розвитку держави втратили підтримку широких груп населення: з одного боку концепція «Армовіру», що стала частиною передвиборчого «меню» п’ятого Президента, програла з величезним відривом беззмістовній політичній програмі несистемного кандидата; з другого боку, політичні проекти які пропонують формування такого порядку денного у питаннях зовнішньої та внутрішньої політики (зокрема, реінтеграції окупованих територій, взаємовідносин із РФ та Західними державами) який би фактично зафіксував васальний стан України стосовно Російської Федерації, локалізувалися на крайньому Сході нашої держави. Відповідно, історія незалежної України та сучасний міжнародний контекст підводять нас до висновку, що колишні вектори та концепції розвитку не спроможні вирішити стратегічні середньострокові та довгострокові цілі та задачі.

Не викликає сумніву, що центристський політичний проект дійсно є історично необхідним на сучасному етапі розвитку нашої держави. Постпандемічний світ, у який поступово буде вимушена вбудовуватися Україна, прогнозовано характеризуватиметься мінливістю, турбулентністю та складністю міжнародних політичних, соціально-економічних та гуманітарних процесів. У цьому контексті традиційне для України «східно-західне» протистояння, відсутність стратегії політичної та соціально-економічної модернізації створює комплексні ризики для існування української держави.

Останнім часом, коли в українському експертному середовищі заходить мова про політичний центризм то йдеться не стільки про певні фундаментальні концепції; не про бажання зафіксувати певних внутрішньо-елітарний баланс; а скоріше про комплекс практичних заходів по модернізації української держави:

— ротація існуючого політичного класу;

— демонтаж застарілих, неефективних, неопатримоніальних соціально-політичних практик;

— демонтаж «глибинної держави»;

— формування зовнішньополітичної стратегії, яка б виходила не з ілюзій про «Захід, який нам допоможе», а з реалій, що у сучасному багатополярному світі існують різні центри сили, співпраця з якими може принести вигоду у довгостроковій перспективі (що особливо актуально в умовах зменшення потенціалу колективного Заходу на міжнародній арені);

— ефективне використання того економічного та ресурсного потенціалу, яким володіє наша держава;

— зміщення акцентів з етномовних, етнорелігійних та соціокультурних аспектів на політичну, інституціональну та соціально-економічну модернізацію держави.

Втім, підходячи до тридцятиріччя незалежності України, можна констатувати, що жодна політична сила політичний лідер не справилися із задачею трансформації пострадянської Другої української республіки у модернізовану, конкурентну державу. Більшість українських президентів виконували роль або верховних арбітрів, що балансують між різними групами інтересів; або прямо дистанціювувалися від прийняття важливих, доленосних політичних рішень; у свою чергу, політичні партії в Україні, завжди виконували виключно інструментальну роль у руках різних фінансово-промислових груп. Не дивлячись на низький рівень довіри до українських політиків політичних сил, кризу легітимності державних інститутів, недовіру до існуючого курсу держави «корпус українських реформаторів» у більшості випадків виявляється нездатним сформувати конкурентну альтернативу традиційним олігархічним політичним проектам, які міцно закріпили за собою світоглядно-ідеологічні сегменти українського суспільства.

Розмірковуючи про питання ідеології варто відзначити, що дане явище становить собою квінтесенцію наукових, літературних, публіцистичних, філософських творчих доробків, що описують та відстоюють певну систему цінностей. Втім, пересічний виборець ні у якому разі не досліджує усю цю сукупність фундаментально-теоретичних знань. Не буде секретом і те, що більшість українських виборців навіть не ознайомлюються з програмними документами політичних партій за які вони голосують чи за які вони категорично не голосують.

Російські політичні технологи Є. Малкін та Є. Сучков, у свої книзі «Політичні технології», написаній у середині нульових, розмірковуючи про мотиви голосування виборців в РФ та на пострадянському просторі, прийшли до висновку, що голосування за той чи інший політичний проект обумовлені не стільки соціально-економічними інтересами, певними раціональними установками виборців, скільки існуючими у суспільстві, на даному історичному етапі, стереотипами масової свідомості [3].

Експерти виділили дві групи таких стереотипів: цінності та ідеали, з якими пов’язані уявлення виборця про певну модель життя; особистісні якості кандидата, які в найбільшій мірі відповідають запитам виборця. Третя група виборців, що доповнює ці два критерії віднесена авторами до групи «рухливих». Остання група як правило є пасивною у звичайних політичних обставинах, активізуються у період політичної турбулентності, віддаючи свої голоси за особистісних кандидатів, чи за політичні проекти з надвисоким ступенем персоніфікації.

Оскільки саме цінності та ідеали обумовлюють ідеологічне обрамлення політичної партії, зупинимося більш детально саме на цьому пункті. Аналізуючи результати електоральних симпатій 10-15 років пострадянської Росії, автори виділи три ціннісно-ідеологічних кластери:

— сегмент «комуністів», який відбиває орієнтацію на модель життя періоду «розвиненого соціалізму», чи радянську епоху взагалі: ключовими моментами що відповідають запитам виборців цієї групи є «великодержавність» СРСР, реальні чи уявні успіхи радянського проекту, статус центру сили на міжнародно-політичній арені, досягнення СРСР у космічній галузі, гарантії соціального життя і т.д.. Автори відзначають, що дана група охоплює 30% російських виборців. Причому, електоральний вибір серед представників даної групи, не завжди робиться на користь КПРФ чи будь-яких стереотипно лівих партій. Істотна кількість представників даної електоральної групи була перехоплена провладною партією.

— сегмент «лібералів-західників» з їх у явленням про західну соціальну модель життя. Дана група охоплює приблизно 6-7%.

— сегмент «постійних прихильників влади», який підтримує ту соціальну модель життя, що склалася у період панування певного політичного режиму. Охоплює приблизно 10-15% електорального корпусу.

Переносячи аналітичний підхід російських політтехнологів на український ґрунт ми можемо виділити лише дві ціннісно-ідеологічні групи:

— «націонал-демократичний» сегмент: найбільш послідовні прихильники побудови в Україні національної держави зразка 19 ст. (причому, важливо зауважити, що в українській історії, не було періоду, коли подібний проект був би реалізований), через суцільну українізацію усіх сфер життя, декомунізацію та євроінтеграцію (зовнішньополітичне протиставлення — «або ЄС і НАТО, або Росія та її інтеграційні структури»); чисельно дана група охоплює приблизно 20% виборців, голоси яких на сьогодні розподіляються поміж такими політичними проектами як «Європейська солідарність», партія «Голос» та ВО «Свобода».

— «радянсько-консервативний» сегмент українського електорального корпусу: певною мірою представники даного кластеру виборців перетинатися за своїми ціннісними орієнтаціями з кластером російських «комуністів», але в українських реаліях ностальгія за СРСР, «братніми відносинами» між колишніми республіками, експлуатація радянських нарративів та анти-західна риторика додаються прагненням зафіксувати російськомовність на державному рівні; «радянсько-консервативний» електорат голосує за проект держави, що схожий на модель побудовану О. Лукашенко, у період піку існування його політичного режиму (соціальний патерналізм, проросійський зовнішній вектор, цементування УРСР 2.0); на сьогоднішній день, дана група виборців аналогічно першій складає приблизно 20% електорального корпусу та об’єднана довкола таких політичних проектів як ОПЗЖ, «Партія Шарія» та партія «Наші».

Виокремлення в українському електоральному корпусі «постійних прихильників влади» на відміну від Росії, на мою думку є недоречним. В РФ, на відміну від України, політична система знаходиться у стані, нехай і «статичної» (жорстка «вертикальна» фіксація соціально-політичних, соціально-економічних процесів) [2], але політичної стабільності.

Ресурсної бази завдяки багатій природній ренті вистачає для постійного «підкорму» найбільш патерналістських груп російського суспільства. В Україні, політичний плюралізм, слабкість політичних інститутів, звуження, із року в рік, ресурсної бази завжди створюють для будь-якої української влади (Президент + його проурядова більшість) ситуацію перманентної політичної турбулентності. Такий стан речей призводить до швидкого танення провладних рейтингів, зводячи їх до мінімуму під кінець президентської каденції. В українських реаліях, мотив нечисленних прихильників влади (у період приближення фіналу владних повноважень) ґрунтується не стільки на реально отримуваних вигодах, скільки на страху перед майбутнім.

Інші виборці голосують за персоніфіковані політичні проекти, лідери яких відпрацьовують ті чи інші варіанти образів політиків, що відповідають стереотипам масової свідомості, які ґрунтується на уявленнях про якості, якими має володіти політик («чесний», «міцний господарник», «борець за справедливість» «самий сильний» і т.д..).

Часто в якості третьої електорально-ідеологічної позиції громадян України називають популізм. Але популізм завжди ґрунтується на особистісних чинниках, які не є ідеологічними. В різні часи електорально-успішні популістські політичні проекти в Україні були результатом ототожнення політичної партії з її політичним лідером. Наприклад, у певний період своєї історії, партія «Батьківщина» ефективно поєднувала персональний імідж та рейтинг Ю.В. Тимошенко з націонал-демократичним електоральним сегментом, що в сукупності надавало партії високі позиції в рейтингу українських політичних сил

Центристською альтернативою «націонал-демократичному» та «проросійському» політичному табору намагається себе позиціонувати партія «Слуга народу». Але фактично дана політична сила є персоналістським проектом: рейтинги партії «Слуга народу» підживлюється виключно шляхом персонального президентського рейтингу В. Зеленського, риторика та практичні кроки якого останнім часом свідчать скоріше про бажання доповнити свій персональний рейтинг шляхом охоплення принаймні частки націонал-демократичного електорального сегмента. Окрім того дана політична сила сама, у достатньо короткий проміжок часу, пройшла «еволюцію» від лібертаріанства до соціал-лібералізму, від націонал-гуманізму до «радикального центризму». На сайті політичної сили, вказано що ідеологія партії «український центризм»: «Ми заперечуємо політичні крайнощі та радикальні ідеології. Вони несуть у суспільство розбрат і розкол. Ми – партія, яка створює і будує».

Фактично усі партії в Україні прив’язані до політичного лідера. Утім партії електоральні позиції яких сформовані на базі двох критеріїв (електорально-ідеологічний сегмент + особистий рейтинг кандидата) володіють кращим потенціалом, у виборчих перегонах; більш стабільною електоральною підтримкою (партія «Європейська солідарність» сьогодні); але і певною «стелею» для електорального зросту.

Звичайно, запропонований підхід можна звинуватити у примітивізації ідеології як явища; зведення фундаментальних теоретичних концепцій до передвиборчих маніпуляцій; а поведінку виборців — до стереотипного мислення (на противагу раціональному); суто російським (себто ворожим, неправильним) баченням електоральної, політичної дійсності. Втім, той факт, що виборці тільки в дуже рідких випадках голосують з раціональних установок підтверджують, у тому числі західні політологи. Б. Каплан, стверджує, що виборці як правило віддають перевагу тим політиками, які з їх точки зору, будуть відповідати загальним інтересам суспільства та держави. Автор робить акцент на словах «з їх точки зору», підкреслюючи суб’єктивізм поведінки виборців та порівнюючи їх за образом мислення до адептів релігії [1].

Г. Пасквіно та А. Парізі розмірковуючи про мотиви, які керуються виборці при здійсненні власного політичного вибору визначили три типи виборчих голосів, що здійснюється на індивідуальному рівні [4].

Перший тип виборчих голосів — це «Голос думки», що ґрунтується на підставі якісного, глибокого аналізу політичних гасел, програмних пропозиції, політичних рішень. Такий тип мотивації виник як результат розвитку організаційних та комунікативних структур, що здатні консолідувати та проінформувати широкі соціальні групи з приводу своєї політичної діяльності. Такому типу мотивації сприяє також високий рівень освіти. Як правило «Голос думки» характерний для представників середнього класу та робітничого соціального прошарку, який працює у великій промисловості. Власне, представники саме цієї виборчої групи звичайно становлять соціальну базу центристського політичного проекту у Західних державах. В Україні, середній клас є нечисельним порівняно із розвинутими країнами; український робітничий клас в значній мірі маргіналізований процесами пострадянської деіндустріалізації.

«Голос приналежності» мотивований приналежністю виборця до існуючої соціальної структури. В політичних системах Заходу «Голос приналежності» виступає як сума партійної та соціальної (або локальної) ідентифікації. В Італії соціальна група фермерів асоціюється з католицького соціальною етикою та приналежністю, таким чином віддаючи перевагу християнським демократам, у той час як робітничий клас підтримує ліві партії. В Україні ідеологічні політичні проекти мають виражену локалізацію на рівні регіонів (націонал-демократичний прошарок переважає на Заході, радянсько-консервативний — на Сході).

«Голос змін» завжди обумовлений високим ступенем очікувань виборців стосовно певного політичного актора (конкретного політика чи політичної організації). Даний тип мотивації характеризується сильним контактом між виборцем та обраним актором. З боку виборців надвисокий запит на швидке вирішення складних соціальних, економічних та політичних питань. Якщо високі запити не реалізуються обраною політичною фігурою політичною силою «голоси змін» трансформуються у «голоси протесту». В Україні «Голоси змін» актуалізуються під час активізації суспільно-політичної процесів, істотною дестабілізації політичної системи, появи нових «несистемних» «анти-системних» (принаймні з іміджевої точки зору) політиків: на президентських виборах 2004 р.; на президентських та парламентських виборах 2014 р.; на президентських та парламентських виборах 2019 р.

Аналізуючи мотиви голосування ціннісно-налаштованих виборців в Україні можна зробити висновок, що політичний вибір робиться громадянами не стільки на основі певних фундаментальних політичних програм, концепцій і т.д., а на основі їх світогляду, сформованого соціально-історичними обставинами, образом думок, чи, навіть образом життя. Саме тому власне усі політичні проекти з такими формальними назвами як «ліберальна», або «консервативна», або «соціал-демократична» і т.д. в Україні приречені на провал, якщо не зможуть донести до виборців, що саме вони є виразниками одного з двох електорально-ідеологічних полюсів. У відповідності з дослідженням ідеологічне позиціонування більшості українців знаходяться у ліво-ліберальній частині політичного компаса; ціннісні орієнтації більш відповідають соціал-демократичній ідеології (тим не менш, потужної соціал-демократичної партії в Україні не спостерігається); месседжі більшості найбільш впізнаванних українських політиків у більшій чи меншій мірі відповідають ліво-авторитарним паттернам. У той же час дані політики виступають у націонал-демократичному чи проросійському амплуа. Таким чином, можна бути лібералом, соціал-демократом чи консерватором, але мислити та голосувати у парадигмі «Армовіру».

Відповідно, стабільна центристська політична сила не формується тому що її концептуальні постулати не знаходять для себе світоглядної соціальної бази. Ідеологічний центристський проект в Україні, у найближчій перспективі, приречений на провал через відсутність на нього загального запиту серед самих українців. Фактично, будь-яка створювана центристська політична сила не відповідатиме стереотипам масової свідомості. Для пересічного громадянина її програма дій буде занадто складною чи беззмістовною.

Виходячи з того набору проблем, які покликаний вирішити політичний центризм в Україні можна відзначити що електорат потенційної центристської партії має виходити з більш-менш раціональних установок своєї політичної поведінки («Голос думки»). Що передбачала би центристська ідеологія в Україні, як світоглядно-політична орієнтація громадян? На мою думку, дане питання охоплює декілька тез:

— активна громадянська позиція принаймні на рівні своєї локальної місцевості (територіальної громади, вулиці, будинку, під’їзду);

— використання існуючих інструментів демократії, децентралізації;

— вміння та бажання об’єднуватися із іншими громадянами для досягнення власних колективних індивідуальних цілей;

— наявність імунітету до застарілих, деструктивних соціальних практик, які лише сприяють деградації соціальних та політичних інститутів (корупція, непотизм).

Соціальною базою центристської політичної сили, що перейнята візією України як сильної держави має бути середній клас (і в першу чергу малий та середній бізнес, інтелектуали, продуктивна частина соціуму), як найбільш ініціативна група суспільства; яка була базовою соціальною групою підтримки обох Майданів; яка за своїми ціннісними переконаннями більш орієнтована на трансформацію Другої української республіки у більш ефективний державний проект.

Тим не менш, можна констатувати, що українці більш схильні проявляти громадянський, громадсько-політичний абсентеїзм. Соціальна поведінка відзначається патерналізмом: для громадян у пріоритеті знаходиться порядок та державна підтримка, а не свобода та ініціативність. Дається взнаки і низький рівень розуміння громадянами демократичних механізмів та процедур: і таким чином власних можливостей в рамках політичної системи.

Неорганізованість найбільш пасіонарних громадян України (разом з низьким рівнем соціальної довіри) ─ одна з ключових причин краху цілей та ідеалів Майдану. Найбільш активний прошарок громадян виявився не здатним конвертувати революційний запал у дієздатні політичні проекти, які би могли виступити драйвером соціальних змін.

Не дивлячись на високий рівень несприйняття корупції, абсолютна більшість українців продовжують відтворювати дану соціальну практику. Звичайно, найбільш шкідлива корупція в Україні має не побутовий, а загальнодержавний характер. Втім, можна впевнено стверджувати, що корупція як соціальний інститут відтворюється на всіх рівнях українського суспільства без виключення. Відповідно формується подвійна мораль соціуму: несприйняття з одного боку; активне відтворення з іншого.

Широкий діапазон проблем адміністративного-бюрократичного, фінансового, соціально-економічного та політичного характеру не дозволяють сформуватися середньому класу, малому та середньому підприємництву як стабільному соціальному прошарку, який становить саме той раціональний «Голос думки».

Ті 2-4 млн. українців, що становлять найбільш активну, ініціативну, свідому частину українського суспільства виявляються занадто розпорошеними, не консолідованими, поглинутими вже існуючими політичними проектами, як і основна патерналістська частина громадян.

Надія на «українського Ататюрка» який силою приведе український національний проект до успіху себе категорично не виправдовує: як правило навіть користуючись широкою народною підтримкою, українські політичні лідери виявляються поглинуті логікою «глибинного» функціонування української держави. Відповідно, поява політичної сили, орієнтованої на модернізацію, подолання наших дитячих хвороб державності, пов’язана із еволюцією громадянської свідомості, що передбачає підвищення рівня соціальної довіри між найбільш продуктивними суспільними прошарками, організованості та консолідації. Саме таке розвинене громадянське суспільство може стати соціальною базою конструктивної центристської політичної сили. До цього моменту, Україна приречена відтворювати соціально-політичні практики та нарративи, які лише послаблюють українську державність, ставлячи під питання саме її існування.

Список літератури.

1. Каплан Б. Миф о рациональном избирателе: Почему демократии выбирают плохую политику / Брайан Каплан ; пер. с англ. Д. Горбатенко под ред. А. Куряев а. — Москва: ИРИСЭН, Мысль, 2012. 368 с.;

2. Крап А. Сутність політичної стабільності: індикатори та функції / Андрій Крап // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку : [збірник наукових праць] / Національний університет «Львівська політехніка» [та інші]. – Львів : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. – Випуск 18. – С. 118–124. – Бібліографія: 20 назв.

3. Малкин Е., Сучков Е. Политические технологии. — М.: «Русская панорама», 2006. — 680 с;

4. Шведа Ю. Відносини виробництв і політичних партій як предмет наукового аналізу / Ю. Шведа // Політичний менеджмент. — 2008. — № 2. — С. 19-32. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/PoMe_2008_2_5