VNews.com.ua

MAYDAN FOREVER

Март 20
10:05 2020

Слово «майдан» вже традиційно асоціюється з українським народним волевиявленням, яке відбувається поза межами правового поля та призводить до легалізації об’єктивної реальності.

Основна вада сучасних українських законів – вони пишуться не в Україні і не для українців, отже, мають до українських проблем тільки побічне відношення, здебільшого лише в намаганні пристосувати ці проблеми до «європейських стандартів» чи «стандартів усіх цивілізованих» країн. В силу цього ці закони бути виконаними в принципі не можуть, від чого всяка українська влада приречена впадати в правовий нігілізм, а коли «народу» здається, що цей правовий нігілізм розвивається в небажаному для нього напрямі, тоді цей «народ» влаштовує «майдан», щоб сумістити владне беззаконня з власними інтересами…

Хтось вважає останній «майдан» «Революцією Гідності», що є чистою маніпуляцією, адже всякий бунт, заколот, переворот чи революція є «революціями гідності» для тих, принаймні, хто влаштовує їх для відстоювання власних інтересів, своєї «гідності», які він перед тим вважав зневаженими. І в цьому сенсі українські «майдани» не можуть претендувати на якусь виключність.

Хтось вважає його «переворотом», і це теж маніпуляція, адже всякий бунт, заколот, переворот чи революція є переворотами, що передають владу з одних рук в інші.

Для соціально-економічного аналізу основним є не те, як назвати ту чи іншу подію, а її фундаментальна суть і вплив на всі інші суспільні процеси.

Фундаментальна суть «майдану» в тому, що він приводить структурну модель системи у відповідність з її енергетичним потенціалом. Так само, як стара верба розсипається на трухлявину під дією вітру та сили тяжіння Землі, так само і суспільство, яке втратило якусь частину своєї енергетики, переходить на нижчий рівень системної досконалості.

В будь-якій «революції гідності» є завжди дві складові – деструктивна, тобто знищення існуючого ладу, та конструктивна, тобто – побудова ладу нового. Залежно від того, які сили переважають, результатом такої революції є або обвал суспільної системи на нижчий рівень існування, або піднесення на рівень новий, енергетично вищий.

Ця дилема визначається конкретним історичним співвідношенням нето-продуцентів та нето-споживачів суспільної енергії. Іншими словами: творців та паразитів.

Кожен вищий рівень існування системи в цілому вимагає вищого рівня енергетичної віддачі від кожного її елемента, в даному випадку – кожного громадянина. Очевидно, що вихід на такий рівень є можливий лише тоді, коли в суспільстві переважають молоді, активні, генетично та ментально здорові люди, і ці люди готові інвестувати власні зусилля задля спільного блага.

Нагородою за таку самовіддачу є радикальне розширення можливостей системи, що збільшує потенціал кожного її учасника.

Натомість, перехід системи на нижчий енергетичний рівень існування зменшує вимоги до кожного громадянина, але й при цьому радикально звужує можливості як спільноти в цілому, так і кожного її члена зокрема.

Відповідно, кожен сам вибирає, що йому ближче: потужна держава, задля якої потрібно сумлінно працювати, виконувати її закони, дотримуватися моральних норм та норм поведінки, чесно платити податки, самовіддано захищати від будь-якої небезпеки і т.д.; чи хиріюча країна з тенденцією до розвалу на окремі хутори, де, зате, кожен має право жити, як хоче.

Очевидно, що останній варіант буде більш привабливим для людей пасивних та малоосвічених, переконаних, що держава є винною у всіх їхніх бідах та зобов’язана їх всім забезпечити.

Якого типу людей найбільше в Україні – це вже секрет Полішинеля, вивчати тут нічого, і дивуватися теж немає чому.

Фундаментальною проблемою сучасної України є невпинне, починаючи з 1991 року, скорочення населення, як кількісне, так і якісне, і це – незворотній об’єктивний процес. В силу чого, теж незворотньо та об’єктивно, суспільна система в цілому приречена опускатися на все нижчі енергетичні рівні, аж доки не відбудеться природня стабілізація на рівні хуторського землеробства з елементами тваринництва та бджільництва.

За великим рахунком, ця проблема в світі вже мало кого цікавить. Іноземців тому, що їм вже все ясно, Україна на їхнє життя мало чим впливає й мало чим їм може бути корисною. А українців, які все ще живуть в Україні, така ситуація, переважно, влаштовує. Принаймні, заради якихось змін на системному суспільному рівні вони не лише не готові на якісь індивідуальні жертви, але й категорично проти того, щоб щось взагалі реально змінювати.

Ті ж, які почуваються на силах і на щось готові – оперативно подаються у світ за очі шукати кращої долі.

Відповідно, на сьогодні більше цікавою для аналізу є ситуація в тих країнах, від яких в цьому світі щось залежить…

Звичайно ж, «майдан» в США буде виглядати дещо інакше, ніж в Україні. Масштаби не ті, народ не той, рівень інший…

Але основна суть буде тією ж: втомлена від занадто суворих, на її погляд, обмежень індивідуального самопрояву «ліберально» настроєна більшість виявить свою готовність пожертвувати і соціальною стабільністю, і державними інтересами, і навіть світовою системою взаємодій та стримувань задля демонстрації власної «гідності».

Кінцевими бенефіціарами цієї «гідності» будуть все ті ж прагматики, здатні використати у власних інтересах навіть власну смерть…

Цю публіку в США політкоректно називають «лібералами», але дана назва в жодному випадку не відображає їхньої природи. Лібералізм, в дуже стислому вираженні – це ідеологія вільної особистості, що не потребує ні підтримки, ні турботи, ні диктатутри. Це ідеологія сильних та діяльних людей, здатних давати собі раду без сторонньої допомоги. При тому, однак, готових утримувати власну державу в межах визначених суспільною угодою об’єктивно необхідних повноважень і витрат.

Натомість, сучасний «лібералізм» – це, насамперед, ідеологія соціальних низів, спрямована на гарантію їхніх прав та свобод безвідносно до виконання ними яких-небудь соціальних обов’язків. Тобто: з точки зору «щирого» «ліберала», він має право на все те, що своєю сумлінною працею, потом і кров’ю здобуває собі його ближній, але без необхіності для цього «ліберала» витрачатися на сумлінну працю, чи, тим більше, піт і кров.

І, у всякому випадку, щирий «ліберал» антагоністично протиставляється самій думці про те, що він повинен утримувати своїм коштом ту державу, яка, на його глибоке переконання, зобов’язана утримувати його самого.

Сьогодні, скажімо, в США на повному серйозі розглядається законопроект про «відшкодування» американським неграм «страждань та збитків, породжених рабством».

Якщо хто не знає: рабство в США було скасоване в 1865 році. Нащадки чорних рабів, переважно професійні безробітні в третьому поколінні, ще з часів М. Л. Кінга, давно нудяться без діла й соціального визнання, і в силу цього є найбільш політично свідомим та революційним прошарком електорату.

До 1961 року цей прошарок голосував майже виключно за республіканців, оскільки американські демократи асоціювалися з рабовласництвом та расизмом. Але в часи Дж. Кеннеді демократи «просікли тему» й розпочали накручування спіралі соціальних допомог, по суті – прямого та відкритого підкупу виборців, проте за юридично бездоганними формулюваннями «боротьби за громадянські права». І кожен раз ця тема знаходила гарячий відгук в серцях простонародних прихильників «соціальної справедливості».

Наслідком політики «соціального вирівнювання», подачок, допомог, квот, пільг, «позитивної дискримінації» стало відчутне падіння рівня освіченості та професійності американських расових меншин, радикальне зростання числа соціальних паразитів та проблемних сімей. Вірніше, розпад та деградація сім’ї як інституту в негритянському середовищі, адже самотнім матерям стало набагато вигідніше отримувати допомогу від держави, ніж ганятися за паразитом-колишнім, відповідальним за неконтрольоване розмноження собі подібних.

Очевидно, що така політика в країні, яка завдячує своїми досягненнями, насамперед, чесній самовідданій праці та підприємливості основної частини своїх громадян, не могла сприйматися за чисту монету, тому політичні успіхи демократів зростали лише по мірі того, як збільшувалася відносна чисельність соціальних паразитів, і для задоволення інтересів цих людей винаходилися все нові й нові схеми витрачання бюджетних грошей.

Станом на сьогодні такі схеми вже досягли рівня ідей «конгресменині» Оказіо-Кортес про 90%-й податок на прибуток «капіталістів» та спрямування цих грошей на «зелену енергетику» і, як вже згадано, виплати кожному «постраждалому» від скасованого в ХІХ ст. рабства по 40 тис. дол. на чорну душу.

І вже на цю тему створені комісії, і вже йдуть дебати в Конгресі.

Воно б і нічого, але в табір «лібералів» підтягнулися латиноси, готові грудьми стати за ідею цілковитого відкриття кордонів і скасування відповідальності за їхній нелегальний перетин, що теж проголошується «сенаторкинями» на цілковитому серйозі, а також відміни поліції (ця ідея активно просувається, хоча й не вважається наразі перспективною).

В деяких містах ввели соціальні подачки у вигляді безумовного доходу, по 600, чи біля того, доларів місячно, поки що як експеримент, але низам ця ідея радикально сподобалася, як і мер «зі своїх», що її пробив у місцевому органі самоврядування, сформованому переважно «своїми», але субсидованому з федерального бюджету. Внаслідок чого політична згуртованість «свідомих» пролетарів кардинально зросла та вийшла на рівень самоусвідомлення себе в якості основної політичної сили в тій країні.

Успішність соціального паразитизму та деградація традиційних цінностей зумовили перетік в табір «лібералів» і цілком колись адекватних та розумних особистостей, з хорошою нібито освітою та благородними ідеями.

Потрібно зрозуміти ось що: демократи як політична партія з потужним електоратом не завжди проповідували подібні ідеї. Важіль соціальних подачок як підкупу електорату вони застосовували рівно настільки, наскільки їм дозволяла це громадська опінія. І те, що зараз в якості перспективних в цьому плані ідей розглядаються такі, які ще років 20 тому викликали б підозру в психічній неповноцінності, є результатом, насамперед, деградації рівня політичного розуміння основної маси населення.

За офіційними прогнозами, в 2025 році білі в США стануть меншістю. Тобто – навіть без допомоги білих «лібералів» вожді «за справедливість» отримають чи не гарантовану можливість просувати будь-які забаганки своїх прихильників й, очевидно, використовуватимуть це на повну, подібно до того, як це відбувається зараз в ПАР.

Фактом є і те, що в США ще живуть, принаймні, кількадесять відсотків населення, які цю країну створили, які втілюють в собі найбільш характерні риси традиційного образу «щирого американця», що вигравав світові війни й технологічні перегони. І ці люди все ще формують хребет тієї країни, яка, в свою чергу, є хребтом сучасного світопорядку.

І ці люди розуміють, як повинні вестися справи в метрополії світової імперії, і знають, що вони праві, і не збираються просто так віддавати свою батьківщину на поталу соціальним паразитам та популістам. Оскільки вони дуже добре знають, куди ця публіка їх заведе.

Між прихильниками республіканців та демократів в США, по мірі «браунізації» населення та накручування спіралі «лібералізму», динамічно зростає прірва антагоністичної суперечності в системах цінностей. Причому, основною відмінністю є їхнє відношення до методів вирішення цієї суперечності: якщо традиціоналісти намагаються опонентам щось пояснити, вважаючи свої аргументи логічними та розумними й усвідомлюючи, що всякий гармидер може лише всім нашкодити, то «ліберали» на всю цю логіку відповідають негайним загостренням конфлікту до рівня нецензурщини та кулачних бійок з причини генетичної неспроможності будь-що логічне зрозуміти.

Прихильників Трампа, принаймні, вже попередили, що у випадку його перемоги на наступних виборах буде те, що в Україні називають «майданом». Але «майдан» буде і тоді, якщо переможе ставленик демократів і спробує реалізувати все те, що наобіцяв…

Іншими словами: зараз в США стрімко наростає соціальний та ідеологічний антагонізм між все менш чисельними прихильниками традиційних американських цінностей – опорою держави, та все зростаючими на силі «борцями за справедливість», яку ці борці, в силу свого освітнього та загальнокультурного рівня розуміють майже виключно як: «отобрать и поделить». І основний нюанс в тому, що останні готові майданувати хоч до переможного, хоч до загального кінця, в той час як перші розуміють, що в будь-якому випадку катастрофа є неминучою.

Чи виграють традиціоналісти, чи програють в такому протистоянні в сенсі можливості формування постмайданного уряду – в будь-якому випадку буде великий занепад, розвал світової системи у всіх напрямах та опускання на нижчий рівень системної організації. В будь-якому випадку – глобальний катаклізм.

Звичайно ж, в результаті американського «майдану» Мексика, скажімо, не оголосить про «добровільне приєднання» Техасу, в якому більшість населення вже складають їхні «брати по крові» – до цього ще не дійде. Адже США наразі знаходяться на рівні світової імперії, а тому нижчий рівень – рівень держави – не передбачає територіальних втрат.

Україна ж в 2005 році здійснила перехід від рівня держави, яку Кучма сокирно намагався вибудувати за доступними для його розуміння совковими лекалами, до рівня країни, доступного для розуміння випускникам заморських коледжів; а в 2014 опустилася з рівня країни на рівень ОТГ, відповідний розумінню аудиторії «95-го кварталу».

На цьому рівні, який в радянській літературі було прийнято називати «удільними князівствами», територіальна цілісність вже в принципі не може бути збереженою, оскільки наявний рівень енергетики етносу стає недостатнім для забезпечення державного суверенітету на всіх підвладних територіях; тому навіть формальна юридична цілісність реально б втілювалася лише в конфедерацію бурштинових, лісових, вугільних, контрабандних, газових чи євробляхерських «князівств». І це – виключно за умови, що ніхто з сусідів не претендував би на свої «етнічні території».

В США ж незворотні процеси деградації дійшли до того, що утримувати світову імперію вже немає сил (в першу чергу – духовно-моральних – «народ» хоче не імперії, і навіть не свободи, а хліба та видовищ), а перехід до існування у вигляді звичайної держави потягне за собою такі пертурбації та катарсиси, від яких забудуть і про глобальне потепління, і про чорні плями на Сонці, і про Йеллоустоунські супервулкани.

Очевидно, що цей процес розтягнеться на довший час, з білими смугами ремісій та оговтувань від швидких змін, але повернути назад його вже буде так само неможливо, як настання старості.

Для всього світу найважливішим буде навіть не глобальна економічна криза, не політична нестабільність, а втрата цивілізаційного орієнтиру, нав’язуваного з 1991 року як єдино правильного та безальтернативного.

Адже: цілі покоління виросли на догмах, що кожна нація живе тим краще, чим більше в ній жінки цікавляться не дітьми, а кар’єрою, чим більше в ній нетрадиційних орієнтацій і менше нетерпимості до всякого шкідництва, чим більше в ній люблять чужих і ненавидять своїх і т.п. І тут раптом виявляється, що носії цих догм самі нездатні вирішити свої проблеми…

Загалом, базову аксіому даної ідеології формулюють як: «Права людини – вище за права держави». Що фундаментально має на увазі трактування власної держави як чогось чужорідного та антагоністичного інтересам кожного громадянина.

Дана аксіома жодним логічним способом підтверджена не була, фундаментально суперечить всякій логіці та принципам системної організації й відображає тільки той факт, що її прихильником може стати лише людина з обмеженими інтелектуальними можливостями, нездатна до розуміння вищих форм соціальної організації, а також – неспроможна опиратися власним фізіологічним спокусам й тому приречена бути основним фактором деградації та занепаду колишніх світових потуг. Як опариші та бактерії на гниючому трупі динозавра…

Бо існування будь-якої системи будь-якого рівня вимагає безумовної відмови від пріоритету власних інтересів над системними («суспільна угода»), бо при порушенні цієї угоди всяка система тут же валиться і давить всіх причетних. І опорою тієї ж Америки були люди з загостреним відчуттям відповідальності за національні інтереси, яких зараз всіляко шельмують та переслідують, розкриваючи «нацистські змови» в середовищі високоповажаних в минулому державників. І чим більш професійними та самовідданими є ці слуги держави, чим більше вони розуміють, як будуються та працюють світові імперії – тим більше серед них знаходять «нацистів».

Адже безглуздо волати: «Боже, нам єдність подай», одночасно сповідуючи «європейські цінності» в трактуванні грантоїдів.

Очевидно, що пояснити такі речі тим, хто їх нездатен зрозуміти в принципі, неможливо, тому єдиним способом очищення від них є розвал тих систем, які їх наплодили, і в світлі цього прийдешні «майдани» в США – така сама історична необхідність, як і формування зародків нового світу, позбавленого антиприродності світу старого.

Будь-яка системна організація множить сили тих, хто бере в ній участь, причому – вирішально, тому розвал та деградація сучасних «цивілізованих країн» – це зовсім не занепад світу в цілому, а лише очищення шляху для тих, хто спроможеться згуртуватися навколо нових ідей. Оскільки така здатність є відображенням суто генетичних потенцій, то кожен подібний катаклізм в історії – це вихід на новий щабель еволюції людини, що, як відомо, вимагає відсікання всього зайвого та нову парадигму для нових людей.

Сучасні «цивілізовані країни» спробували замінити істину політкоректністю, а природні закони – усілякого роду гендер-прінціпами та толерантностями, і вже очевидно, що ці зусилля матимуть саме такий наслідок, про який попереджали розумні люди…

А «майдан» в Америці вже набагато ближче, ніж хто-небудь сподівався…

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram

Сообщение MAYDAN FOREVER появились сначала на ХВИЛЯ.

Share

Статьи по теме

Последние новости

Разумков анонсировал проведение внеочередных заседаний ВР

Читать всю статью